У постанові від 17.06.2026 року у справі №553/3599/15-ц Велика Палата Верховного Суду переглянула судові рішення за виключними обставинами після того, як Європейський суд з прав людини встановив порушення Україною ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
Обставини справи
Працівник АТ звернувся до суду, вважаючи, що служба внутрішньої безпеки підприємства незаконно збирала інформацію про його особисте життя та телефонні розмови. Він також зазначав, що роботодавець відмовився надати йому доступ до зібраної інформації.
Позивач просив визнати незаконними дії щодо збору та обробки його персональних даних, а також зобов'язати роботодавця надати інформацію, отриману від оператора мобільного зв'язку та внаслідок опитування працівників підприємства.
Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Вони виходили з того, що інформація про використання корпоративного мобільного номера не є персональними даними або конфіденційною інформацією про особу, а запити роботодавця були пов'язані з перевіркою дотримання працівником внутрішніх правил користування корпоративним мобільним зв'язком та контролем робочого часу.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата зазначила, що критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до особистого життя з гарантіями ст. 8 Конвенції є:
- чи було втручання;
- чи було таке втручання виправданим згідно із законом, необхідним у демократичному суспільстві,
- чи існувала законна мета втручання,
- чи дотримано принцип пропорційності.
Суд підкреслив, що право роботодавця на контроль за використанням робочого часу не є абсолютним і має свої чіткі межі, обумовлені дотриманням особистих прав працівника (est modus in rebus, sunt certi denique fines – є міра в речах, всьому є певні межі)
ВП ВС зазначила, що установивши, що відомості про використання мобільного телефону та тимчасову непрацездатність не підпадають під визначення персональних даних чи конфіденційної інформації у розумінні Закону України від 01.06.2010 №2297-VI «Про захист персональних даних» та Закону України від 02.10.1992 №2657-XІІ «Про інформацію», суди проігнорували обов'язок здійснити оцінку правомірності втручання роботодавця у приватне життя працівника крізь призму положень ст. 8 Конвенції.
Далі Велика Палата зробила висновок, що встановлення того, що певна інформація не охоплюється визначенням персональних даних або конфіденційної інформації у розумінні національного законодавства, не звільняє суд від обов'язку перевірити, чи така інформація та спосіб її отримання не порушує право на недоторканність приватного життя, гарантоване Конвенцією.
Крім того, Суд роз'яснив, які саме питання повинні були дослідити суди попередніх інстанцій.
Характер установлених ЄСПЛ порушень під час розгляду справи, які лягли в основу його висновку про порушення ст. 8 Конвенції через недотримання національними судами обов'язку здійснити змістовний аналіз пропорційності втручання роботодавця у приватне життя працівника, ігнорування критеріїв правомірності моніторингу, вироблених у практиці ЄСПЛ, а також відсутність оцінки того, чи був працівник завчасно повідомлений про вжиття заходів контролю, чи мав роботодавець законні підстави для їх застосування та чи були працівнику надані належні гарантії проти свавілля, – ставлять під сумнів результат такого розгляду справи.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вирішила частково задовольнити заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, скасувала рішення судів усіх інстанцій та направила справу на новий розгляд до Подільського районного суду міста Полтави.
Джерело: Судово-юридична газета
