Верховний Суд (далі – ВС) у постанові від 06.06.2025 у справі №917/141/24 розглянув наступну ситуацію.
Було заявлено позов про стягнення заборгованості (3 % річних, інфляційних втрат) за договором про пайову участь (внесок) замовника у створенні й розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.
Місцевий господарський суд позов задовольнив.
Суд апеляційної інстанції за клопотаннями позивача і відповідача затвердив мирову угоду, якою:
- фактично розстрочено сплату боргу і судового збору із встановленням графіку платежів на три роки та в якій зазначено, що після виконання мирової угоди кожна зі сторін втрачає право вимагати від іншої сторони сплати будь-яких інших грошових сум;
- визнав нечинним рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі.
На розгляд ВС було винесено питання про:
співвідношення інститутів розстрочення (відстрочення) виконання судового рішення (ст. 331 Господарського процесуального кодексу України, далі – ГПК) та мирової угоди (ст. 192 ГПК) в розрізі можливості встановити мировою угодою строк виконання зобов’язання більший, аніж річний строк розстрочення (відстрочення) виконання судового рішення, встановлений ч. 5 ст. 331 ГПК.
За результатами розгляду касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що:
можливість встановлення графіка платежів, у тому числі поза межами річного строку не заборонена ГПК як умова для затвердження мирової угоди та є виявленням взаємоузгодженої волі сторін на підставі взаємних поступок, виходячи з їхніх інтересів. А тому помилковим є ототожнення узгодження сторонами мирової угоди умови про розстрочення платежів (ст. 192 ГПК) і розстрочення виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 331 ГПК).
За результатами розгляду касаційної скарги ВС залишив без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі.
Джерело: Судова влада України
Матеріали на тему:
Правові позиції Касаційного господарського суду: ключові висновки за квітень 2025 року