ТОВ звернулося до господарського суду з позовом до ФОП про повернення позивачу (у межах строків позовної давності) сплачених ним відповідачеві коштів за нікчемним у силу закону договором оренди. Нікчемність зазначеного договору встановлено судовим рішенням в іншій справі.
Сторони не заперечували обставин використання позивачем орендованого майна, водночас апелянт доводив, що приміщення перебуває у використанні ТОВ.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, позов задовольнив.
Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані тим, що грошові кошти, сплачені позивачем за нікчемним у силу закону договором оренди, перераховані відповідачу за відсутності достатньої правової підстави.
Верховний Суд (далі - ВС) ці рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове рішення, яким у позові відмовив, зокрема зазначивши таке.
Специфіка правовідносин за договором оренди полягає в тому, що здійснити подвійну реституцію в разі недійсності (нікчемності) такого правочину, зважаючи на закладений у ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст, у спірних правовідносинах із дотриманням принципів рівноправності, пропорційності, справедливості неможливо.
Використання майна – «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже позивач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас відповідач отримав плату (яка в зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об’єктом оренди) за погодженою сторонами ціною, яка є дійсною на момент звернення орендаря з позовом про таке відшкодування, а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює в разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір є недійсним з моменту його вчинення, а зобов'язання (права та обов'язки) за цим недійсним (нікчемним) правочином припиняються на майбутнє (що узгоджується зі змістом вимог ст. 236 ЦК України).
ВС дійшов висновку у постанові від 17.04.2025 у cправі №910/9652/23, що грошові кошти за позовом у цій справі, про стягнення яких звернувся позивач (орендар), фактично є сумою безпідставного збагачення самого позивача за рахунок користування майном відповідача, належать останньому та стягненню з відповідача не підлягають.
Повернення власником нерухомого майна здійснюється не шляхом застосування реституції за ст. 216 ЦК України, а через заявлення негаторного позову впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, оскільки позовна давність на такі вимоги не поширюється.
Джерело: Судова влада України