Під час ліквідаційної процедури банкрута до господарського суду звернувся орган ДПС, який не є кредитором у справі про банкрутство, з клопотанням про зобов'язання ліквідатора провести аналіз фінансового становища боржника, закрити рахунки та надати інформацію про рух коштів за всіма банківськими рахунками, ліквідаційний баланс, результати проведеної інвентаризації основних фондів тощо.
Клопотання мотивоване тим, що відмова ліквідатора надати документи фінансово-господарської діяльності є перешкодою для реалізації контролюючим органом функцій здійснення контролю за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування і сплати податків, зборів та платежів шляхом проведення перевірки і через цей факт неможливо зробити остаточні висновки щодо припинення або неприпинення банкрутом господарської діяльності.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні клопотання податкового органу, затвердив звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута, ліквідував його і закрив провадження у справі про банкрутство.
Суди дійшли висновку, що до компетенції суду не входить спонукання розпорядника майна чи ліквідатора надати податковим органам документи щодо діяльності підприємства-боржника, у тому числі його ліквідаційний баланс та докази закриття розрахункових рахунків. Обставини, пов’язані з виконанням податковим органом своїх повноважень, не можуть бути приводом для зупинення процесу ліквідації господарюючого суб’єкта, а також перешкодою для завершення провадження у справі про банкрутство за наявності передбачених законодавством про банкрутство підстав.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду задовольнив касаційну скаргу податкового органу, судові рішення у цій справі скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судова палата зазначила, що відкриття провадження у справі про банкрутство є безумовною підставою для проведення позапланової перевірки платника податків згідно з приписами пп. 78.1.7 Податкового кодексу України (далі – ПКУ).
Суб’єктом документальної перевірки з боку контролюючого органу також може бути платник податку, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство (пп. 78.1.7 ПКУ), з деякими особливостями у правовому регулюванні, що настають для такого платника податку з відкриттям провадження у справі про банкрутство та визнанням юридичної особи – боржника банкрутом.
У межах проведення такої перевірки у платника податку виникає обов’язок надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, пов’язані з предметом перевірки. Такий обов’язок виникає у платника податків після початку перевірки (п. 85.2 ПКУ).
Ухвала суду про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу є судовим актом, який не лише встановлює обставини відсутності майна боржника для задоволення вимог кредиторів, дає оцінку повноті дій ліквідатора під час ліквідаційної процедури, а й підсумовує хід процедури банкрутства та закриває провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим у підсумковому засіданні суд має дати оцінку в цілому здійсненій процедурі банкрутства.
Водночас, здійснивши у підсумковому судовому засіданні (яким загалом завершується провадження у справі про банкрутство) розгляд звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута сукупно з розглядом клопотання органу державної податкової служби, суд першої інстанції обмежив його в реалізації права на формування та подання обґрунтованих грошових вимог у справі про банкрутство (оскільки провадження у справі закрито) та унеможливив набуття цим органом статусу кредитора, не дотримавши мети господарського судочинства.
На це апеляційний суд не звернув уваги і допустив неправильне застосування норм процесуального права.
Неповне дослідження обставин справи в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури та неправильне застосування судами норм процесуального права щодо порядку завершення процедури ліквідації банкрута призвели до порушення принципу пропорційності господарського судочинства задля дотримання балансу інтересів кредиторів і боржника у справі про банкрутство, яка розглядається, не сприяли досягненню мети господарського судочинства та, як наслідок, не забезпечили справедливого розгляду справи.