Як повідомляє «Судово-юридична газета», працівниця (Позивачка) працювала в органах внутрішніх справ та Нацполіції з 2003 року, а з 2021 року обіймала посаду діловода відділу поліції. Наказом ГУ Нацполіції у Вінницькій області її було звільнено з 01.01.2024 року на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) у зв’язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням.
Позивачка оскаржила наказ про звільнення, зазначивши, що заява про звільнення була написана не добровільно, а під психологічним тиском з боку керівництва. Вона вказувала, що після затвердження нової посадової інструкції її фактично зобов’язали постійно виконувати роботу у місті Липовець та підпорядкували безпосередньо начальнику відділу поліції, хоча раніше вона працювала у місті Погребище. Про зміну істотних умов праці працівницю належним чином не повідомляли.
Судами було встановлено, що з 2022 року працівниця змушена була регулярно добиратися з міста Погребище до міста Липовець для виконання посадових обов’язків, а з літа 2023 року – самостійно користуватися міжміським транспортом, що вимагало щоденного виїзду о 06:10 ранку.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд:
- незаконним та скасував наказ про звільнення;
- поновив працівницю на посаді діловода відділу поліції;
- стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 368 604,36 грн;
- поновив працівниці строк на звернення до суду з позовом про оскарження звільнення.
Позиція та висновки Верховного Суду
Верховний Суд залишив касаційну скаргу роботодавця без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін.
Верховний Суд (далі – ВС) зазначив, що відповідач не надав належних та допустимих доказів повідомлення працівниці про зміну істотних умов праці, зокрема щодо фактичної зміни місця роботи, як це передбачено ст. 32 КЗпП.
Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що відповідач здійснював щодо працівниці психологічний тиск. ВС звернув увагу, що створені роботодавцем умови праці призводили до необхідності щоденного добирання працівниці міжміським транспортом до іншого населеного пункту за відсутності альтернативних способів вчасного прибуття на роботу, що негативно впливало на її фізичний та емоційний стан.
Касаційний цивільний суд також врахував, що нова посадова інструкція містила індивідуалізовані положення щодо підпорядкування конкретному керівнику та виконання роботи у визначеному населеному пункті, тоді як аналогічні інструкції інших працівників таких умов не передбачали.
Також ВС підкреслив, що при розгляді спорів про звільнення за ст. 38 КЗпП, суди зобов’язані перевіряти наявність реального волевиявлення працівника на припинення трудового договору.
Джерело: «Судово-юридична газета»
Читайте більше:
ВС уточнив критерії рівнозначності посад
Опубліковано огляд рішень ВС у справах щодо державної служби
Чи зараховується аспірантура до стажу держслужби: позиція судів
Суд захистив право на пенсію без обмежень за максимальним розміром
Сам собі преміював: суд оцінив законність надбавок керівника держоргану
