В умовах зростання кількості судових рішень щодо стягнення коштів із державного або місцевих бюджетів особливої актуальності набуває чітке розуміння правового механізму їх виконання. Мова не йде про звичайне виконавче провадження, де діє державний або приватний виконавець. У випадках, коли боржником є орган державної влади або місцевого самоврядування, ключова роль належить зовсім іншому суб’єкту – Державній казначейській службі України, яка здійснює безспірне списання коштів із бюджетних рахунків.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Це положення є фундаментом для реалізації права особи на виконання судового рішення, боржником за яким є орган державної влади або орган місцевого самоврядування.
Правовий механізм реалізації таких рішень передбачено Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі – Закон №1404) та Законом України від 05.06.2012 № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі – Закон №4901). Згідно зі ст. 6 Закону №1404, рішення про стягнення коштів із державних органів, державного або місцевих бюджетів чи бюджетних установ виконуються не органами примусового виконання, а органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Таким органом є Державна казначейська служба України, яка не виконує функцій державного виконавця в розумінні Закону, однак здійснює безспірне списання коштів на підставі судових рішень, що набрали законної сили.
Виконання судових рішень про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється у межах відповідних бюджетних призначень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, а саме – Державною казначейською службою України. У разі відсутності в державного органу відповідних призначень, таке виконання забезпечується за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень, що прямо випливає з ч. 1 ст. 3 Закону № 4901. Згідно зі ст. 2 цього ж Закону, держава гарантує виконання судових рішень про стягнення коштів або вчинення дій щодо майна, боржником за якими виступає державний орган.
Процедура виконання таких рішень регулюється Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845. У разі набрання судовим рішенням законної сили, стягувач звертається до територіального органу Казначейства із заявою про виконання.
До заяви додаються:
- оригінал виконавчого документа;
- банківські реквізити або дані для поштового переказу;
- за наявності – судове рішення;
- за потреби – документ, що підтверджує сплату судового збору;
- інші документи, що можуть сприяти виконанню (довідки, листи органів контролю, органів місцевого самоврядування, матеріали досудового розслідування тощо).
Документи подаються у строки, передбачені Законом №1404. При цьому Державна казначейська служба не здійснює дій виконавчого характеру в традиційному розумінні цього терміна, як це відбувається у загальних виконавчих провадженнях. Її роль полягає виключно у безспірному списанні коштів з рахунків боржника відповідно до бюджетного законодавства.
Якщо на рахунках боржника (державного органу чи установи) є необхідна сума в межах затверджених бюджетних призначень, кошти списуються без затримки. У разі їх відсутності виконання рішення здійснюється за рахунок резервного фонду, що додатково гарантує реалізацію права стягувача на виконання судового рішення. Такий підхід є проявом принципу верховенства права та забезпечення балансу між публічними інтересами держави й захистом приватних прав осіб.
Таким чином, стягнення коштів із державного або місцевих бюджетів – це чітко врегульований, нормативно визначений процес, ключовим виконавцем якого є Державна казначейська служба України, що діє виключно в межах наданих їй повноважень та відповідно до чинного законодавства.
Джерело: Мін'юст