Бухоблік на виробництві + формування собівартості

Додаткові матеріали

Презентація

Наказ про перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості послуг

---

Текстове розшифрування відео

Калькуляція, як документ, викликає багато запитань щодо необхідності її пред’явлення податковим органам та правил оформлення. Калькуляція має подвійний зміст: як документ і як процес. Зміст процесу полягає у визначенні прямих витрат та співставленні доходів і витрат, оскільки собівартість не існує без реалізації. За наявності первинних документів на витрати питання щодо їх визнання не повинно виникати. Ключовим є час визнання цих витрат: витрати, що стосуються собівартості, визнаються в момент реалізації продукції. Документ «калькуляція» відповідає на питання, які саме витрати включаються до собівартості.

Наявність калькуляції дозволяє чітко розділити витрати, що потрапляють до собівартості, та інші витрати періоду. Це питання облікової політики щодо визначення структури адміністративних і збутових витрат. Перед складанням калькуляції необхідно визначити одиницю обліку та калькуляції для обрахунку собівартості. Потрібно встановити, собівартість чого розраховується: партії виробництва (наприклад, 100 одиниць), однієї одиниці чи процесу виробництва. Це є питанням визначення одиниці калькуляції, яке також регламентується. Наявність чіткої, структурованої, зрозумілої та детальної калькуляції може значно підсилити захист під час перевірок, коли податкові органи цікавляться розрахунками виробничої собівартості, оскільки калькуляція лягає в її основу.

Об’єктом для розрахунку собівартості можуть бути такі поняття, як об’єкт калькулювання та об’єкт обліку витрат. Можливі ситуації, коли об’єкт калькулювання та об’єкт обліку витрат співпадають, але це можуть бути й різні напрямки обліку та розрахунків. Коли мова йде про собівартість як показник, що, починаючи з рахунку 23, потім відображається на рахунку 90, йдеться про калькуляцію та об’єкт калькуляції. Згідно з Методрекомендаціями № 373, об’єкт калькулювання (або об’єкт калькуляції) — це окремі види та одиниці продукції, робіт, послуг основного й допоміжного підрозділів, технологічних фаз, стадій, переділів виробництва різного ступеня готовності.

Об’єкт обліку витрат може бути загалом продукція, роботи, послуги чи види діяльності, що потребують визначення витрат, пов’язаних з їх виробництвом або виконанням. Якщо пораховано загальні витрати та відома кількість одиниць, завжди можна розрахунковим шляхом визначити вартість однієї одиниці. Не завжди можливо зробити калькуляцію на одиницю, тому можна йти від об’єкта обліку витрат. Однак об’єктом калькуляції має бути саме той продукт, що виробляється, або стадія виробництва, види послуг чи робіт.

Не завжди всі витрати, пов’язані зі створенням одиниці продукції, можуть розглядатися як виробничі. Якщо йдеться про створення матеріального продукту (продукція, виріб), то витрати на його створення переважно матимуть зв’язок із господарською діяльністю. Проте, якщо оплачуються послуги з сертифікації та контролю, і в результаті виявляється, що об’єкт не відповідає певному рівню і не може далі використовуватися, виникає питання, наскільки ці послуги пов’язані з господарською діяльністю. З точки зору побудови обліку для управлінських процесів, краще брати за одиницю об’єкт калькуляції у вигляді продукту, виду роботи чи послуги.

Якщо на цей продукт лягають додаткові витрати, які можуть бути розглянуті як негосподарські, то з точки зору податкової безпеки краще обрати об’єктом калькуляції напрямок діяльності. У такому випадку всі послуги, пов’язані з оцінкою якості виробів (не конкретного виробу, а партії), будуть пов’язані з господарською діяльністю, оскільки з партії виробів якісь є належними, а якісь — відбракованими. Таким чином, питання зв’язку з господарською діяльністю щодо цих послуг буде закрите. Обираючи об’єкт калькуляції, слід враховувати цей аспект. При розкладці витрат на створення продукту, виду діяльності чи послуги, можливо, варто зробити узагальнення (партія, група однорідних виробів), щоб уникнути питань щодо відкидання певних елементів витрат як не пов’язаних із господарською діяльністю.

Після визначення об’єкта калькуляції обирається калькуляційна одиниця. Калькуляційна одиниця повинна відповідати одиниці виміру, прийнятій у стандартах або технологічних умовах на відповідний вид продукції, і може бути зазначена в плані виробництва в натуральному вигляді. Прикладами калькуляційних одиниць можуть бути різні види, що залежать від галузі. Існує шість основних позицій для розуміння вибору одиниці калькуляції. Подальші дії, зокрема створення документа «калькуляція», відштовхуватимуться від вибору об’єкта розрахунку.

Калькуляція як документ — це таблиця, де прописано, які саме прямі та загальновиробничі витрати відносяться на цей виріб, на цю калькуляційну одиницю, із зазначенням їх вартості. Прикладом може слугувати форма з додатку 9 до Методрекомендацій № 373. Ця адаптована калькуляція враховує кількість на одиницю та одиницю виміру. У додатку 9 є інформація не тільки про фактичну, а й про планову калькуляцію. Калькуляція відноситься до непервинних документів, але її не можна вважати необов’язковою, оскільки податкові органи часто про неї запитують.

Після вибору об’єкта та одиниці калькуляції необхідно визначитися, яку саме калькуляцію рахувати. Існує три види калькуляції: планова, нормативна та фактична (звітна). Для облікових цілей та податкового контролю першочерговою є фактична (звітна) калькуляція, оскільки вона є підставою для розрахунку фактичної собівартості. Якщо використовується нормативний метод, нормативну собівартість слід відкоригувати до фактичної. Залежно від можливостей контролю за процесом, можна мати всі три види калькуляції або, наприклад, тільки нормативну та фактичну.

Необхідність наявності всіх трьох видів калькуляції залежить від побудови виробничих процесів на підприємстві. Планова калькуляція складається на підставі прогнозних норм та економічних нормативів. Нормативна є розрахунком собівартості одиниці на підставі чинних норм і нормативів, пов’язаних із фактичною технологією та організацією виробництва. Спочатку йде план, на його основі розраховуються нормативи, які згодом звіряються з фактом. За великим рахунком, має бути або планова і фактична, або нормативна і фактична калькуляція. У певних виробництвах можуть бути всі три види. Податкові органи цікавитиме саме фактична калькуляція, оскільки в бухгалтерському обліку всі нормативні розрахунки коригуються до факту, і саме показник, відкоригований до фактичних значень, потрапляє у звітність та податкову декларацію.

Калькуляція як документ — це перелік статей, які лягають на одиницю виробу або на випуск, залежно від калькуляційної одиниці. Тут наводиться перелік основних прямих витрат. Цю калькуляцію можна розширити даними щодо загальновиробничих витрат. Існує також приклад повної калькуляції, яка враховує адміністративні та збутові витрати, хоча калькуляція виробничої собівартості закінчується на загальновиробничих витратах. Цей документ може включати загальновиробничі витрати, витрати від браку та вартість супутньої продукції.

Фактична калькуляція може виглядати як детальний перелік для конкретного виробу (виду продукції), де вказана собівартість, дані про загальний випуск, загальну вартість та собівартість одиниці. Ступінь деталізації може значно відрізнятися. Наприклад, підприємство, що випускає п’ять видів продукції, може щомісяця складати таку детальну калькуляцію для кожного виду.

Наступним кроком після створення калькуляції є вибір методу розрахунку собівартості. Виробнича собівартість залежить не тільки від об’єкта калькуляції, а й від методу її розрахунку. Використання методу напряму залежить від галузі та обраної калькуляційної одиниці. Податкові органи цікавляться калькуляціями як документом та перевіряють витрати, що входять до них, для обґрунтування собівартості. Правильність чи неправильність використання методів, як правило, поза межами їхньої цікавості. Однак правильне використання всіх елементів методу дозволяє доводити, що калькуляційні одиниці та правила розрахунків і розподілу витрат базуються на загальноприйнятих методиках.

Можна виділити такі методи розрахунку собівартості: позамовний, простий підрахунок витрат, нормативний метод та метод «стандарт-костинг». Майже у всіх галузевих методрекомендаціях ці методи так чи інакше описуються для розуміння того, як оперувати показниками витрат і як на їх основі виходити на вартість конкретного виробу, партії або іншої обраної одиниці калькуляції.